Європа та Азія в одному місці

Автор
Александра Мартыненко | 13:08, 19.06.2017
 Поделиться

Поделиться в

На світі існує безліч місць, відвідавши які, ви зможете сміливо викреслювати зі свого неписаного списку бажань пункт «побувати в двох місцях одночасно». Але, напевно, жодне з них не зрівняється з одним з найколоритніших міст Турції, Стамбулом.

Стамбул – це місто, яке вміщає в собі дві культури, дві сторони світу, дві половини одного цілого, два різних світогляди, Європу та Азію. Він розділений протокою Босфор, яка й визначає кордони європейської та азіатської частини міста. Проте це лише формальності, насправді ж вони не відрізняються.

 

Перша зустріч

Моя подорож до Стамбулу почалась 3 місяці тому.

Аеропорт Ататюрка, Стамбул, 21 лютого, ніч. Нарешті мій недовгий переліт закінчився, я зібрала у руки всі свої речі і попрямувала до виходу. Звичайно ж, перше, що потрапляє в око – це підсилені засоби безпеки, які жителі Турції схоже звикли проявляти у вигляді купи поліцейських, які всім демонструють свою гвинтівку, а то й не одну. Чесно кажучи, це ніяких добрих картин у моїй голові не змальовувало, тому хотілось скоріше залишите те місце. І не дарма. Те, що я згодом спостерігала з вікна машини варте того, щоб бути побаченим. Мені завжди подобались шумні великі мегаполіси, тому перша поїздка містом, як зазвичай буває в мене, пройшла з відкритим ротом та неймовірно задоволеними очима. Надворі мало бути темно, але все навкруги сяяло, наче ми знаходимось прямо під Полярною зіркою. Неймовірної висоти будівлі, які звисають над тобою, доки ти їдеш по швидкісній трасі, наче гіганти в країні ліліпутів. Окрім цього складається враження, що ти катаєшся на безкінечних американських горках, то вгору, то вниз, адже Стамбул розташований в пагорбній місцевості. Легкий вітерець з присмаком солі задуває до салону автомобіля під час поїздки біля набережної. Приємне відчуття навіть у лютому. Особливо зважаючи на те, що з дому від’їжджала у теплому одязі та шапці, а на місці призначення могла дозволити собі дихати на повні груди з розстібнутою курткою навіть вночі.

Перший тиждень перебування в Турції проходив надзвичайно довго та складно. Незвично виходити на веранду своєї квартири та бачити на сусідніх будівлях турецький прапор. Кардинальних змін у часових поясах або ж кліматі звичайно не було, але адаптація все ж таки давалась в знаки. Інша невідома мова, трохи незвична для нас поведінка людей, їжа, що відрізняється від нашої, побудова міста загалом – купа маленьких вуличок, якими можна блукати годинами, що я, в принципі, й зробила, вперше вийшовши до магазину. Проте забігаючи наперед, можна сказати, що я тою чи іншою мірою закохалась в це місто. Особливо в нічний Стамбул.

 

Релігія чи те, що змушує носити хіджаб

Мені завжди здавалось, що люди, які добровільно вдягають на себе купу незрозумілої нам одежі, майже повністю прикривають своє лице навіть в жарку погоду, — це люди справжньої віри, які підтримують свою релігію на всі сто відсотків, це ті, для яких навіть найменший гріх є неприпустимим. Проте чим довше я там знаходилась, тим з більшою кількістю людей знайомилась і розуміла, що окрім звичайних огріхів по типу викинути сміття просто посеред дороги, існують й інші, більш тяжкі. Цікавим для мене виявився той факт, що в нічні клуби, наприклад, ходять чоловіки, яким за 30, а то й за 40. В той час як у нашій країні це більше розвага для молоді, аніж для заможних бізнесменів. Влаштовувати вечірки у себе вдома та запрошувати туди майже незнайомих людей – це нормально, витрачати левову частку своєї зарплати на дорогий алкоголь та не менш дорогі сигарети – це нормально, чіплятися до дівчат з європейською зовнішністю прямо посеред вулиці вдень – це нормально. Звичайно ж, це дозволяють собі не всі. А дівчат, які носять хіджаби, й справді не побачиш з келихом у руках у нічному клубі. Проте чому ж люди однієї віри так різняться між собою? Чому деякі з них одягають на себе чорний повністю закритий одяг, інші дозволяють собі відкрити лице, а більшість взагалі не вдягає мусульманського одягу? Найрозумнішим мені здалось запитати про це безпосередньо у жителя цієї країни. Але єдине, що я почула – «та я не знаю точно, як кому релігія дозволяє». Спершу мене здивувало не знання такої простої на перший погляд інформації, тому я вирішила віднайти її сама і була здивована ще більше: на просторах Інтернету майже ніде не міститься вичерпної відповіді щодо різниці в носінні ісламського одягу. Можливо, в цьому й справді немає принципіальної відмінності, можливо, все й справді базується просто на силі віри, на тому, як кого привчили батьки ще з дитинства. А мені то ввижалось, що це залежить від статусу жінки, від її приналежності до певного роду чи місцевості. Але в Туреччині насправді все набагато простіше. Ще з минулого сторіччя вона не відноситься до списку тих мусульманських країн, де носіння паранджі чи хіджабу є обов’язковим. Для нас, як для туристів, це видається кращою ідеєю, адже згодом, коли на вулиці температура стала підійматися ближче до літньої нам з жалем доводилось дивитись на чоловіків, які можуть дозволити натягнути на себе шорти та футболку, і жінок, які мають укутувати своє тіло й голову в жаркі, часто чорні «простирадла». Я би точно втратила свідомість від задухи.

 

Гріхи вилазять вночі

Вдень – праведники, вночі – грішники. Не можу віднести це конкретно до Туреччини, але, в принципі, це сутність ісламу. Місцеві говорять, що вночі Аллах спить, тому люди можуть дозволити собі більше. Тож не дивуйтесь, якщо чоловік, що ще вдень стояв на колінах в мечеті, буде спокійно попивати ракі, національний алкогольний напій країни, вночі у якомусь закладі.

 

Місто колоритів

Я можу так сказати про безліч міст у світі, але тут є своя особливість. Мене не раз дивувало, що поряд з шикарною домівкою може знаходитись звалище сміття з напівзруйнованим будинком, в якому ще й досі проживає якась родина. Весело напевно виходити у двір, аби посушити свій одяг та топтатися на розбитому стільці, що валяється поруч. А що, зате непотріб прямо з вікна викидати можна. В інших великих містах цей «колорит» хоча б намагаються приховати у дворах, тут же все виставлене напоказ. Через це, до речі, жителі Стамбулу, маючи таку розкіш під боком, як Босфорська протока, навіть не можуть дозволити собі нормальний відпочинок на пляжі з купанням у водоймищі. У центрі міста протоки настільки захаращені пустими пляшками, якимись відходами, купою іншого сміття, що не дуже приємно навіть дивитись, не те, щоб з’явилось бажання поплавати там. Є рідкі варіанти з більш-менш чистими пляжами, але місцеві не дарма обирають купання в басейнах або ж у спеціально відведених для цього місцях. Тому за весь час мого перебування у Стамбулі мені, на жаль, не випала можливість зануритись у Босфор. Та ще й погода не дуже дозволяла.

 

«Сонячна» Туреччина

Моя сусідка більше місяця повторювала одну й ту ж фразу майже щодня: «Сонячна Туреччина, сонячна Туреччина. Ага, де там?!». В той час як ми переглядали пости в соцмережах наших рідних та знайомих в Україні, що ще ліпили снігових баб, нам хотілось вже виставляти фотографії у легких літніх платтях. Але, на жаль, куртка, що була на мені у перший день приїзду ще не раз рятувала мене від холоду. Березень-квітень зазвичай мають бути теплими, проте не цього року. Це дивувало місцевих не менше. Непостійність погоди, якщо чесно, вже почала дратувати. Одного дня я можу дозволити собі кофтинку, вже наступного – знову витягаю теплий одяг та ще й парасолька вірним супутником стає. Сонячна Туреччина невпинно продовжувала ховатись від нас. Нормальною практикою було вийти зранку на вулицю в легкому одязі, але вже через декілька годин трястись від холоду навіть у теплій кофтині. Незвично для цієї місцевості. Це я чула неодноразово навіть від свого знайомого зі Стамбулу. Анталія, що знаходиться південніше, курортне місто, вже приймала потроху відпочиваючих та туристів. Наше ж знайомство зі Стамбулом обмежувалось прогулянками по місту, хоч як би нам не хотілось погрітися на сонечку десь на березі Босфору. Проте це не дуже й засмучувало. Було на що подивитись.

 

Стамбул в Китаї або що таке Таксім

Під час мого перебування в Китаї ми часто відвідували кафе під назвою «Таксім». Час від часу в моїй голові з’являлось питання щодо назви закладу, адже це якось не типово для країни сходу. Звичайно ж, після повернення додому мене перестало турбувати це, я спокійно собі жила далі. Згодом мені на очі потрапила передача про Туреччину, в якій я знову почула цю назву. Це викликало у мене усмішку і я, задоволена, що нарешті дізналась цю таємницю пішла розповідати про це своєму другові. На мій превеликий жаль відповідь не була ж з таким самим захопленням, яке було тоді в мене: «Ну цікаво, але воно тобі ні до чого». За іронією долі через декілька місяців я своїми ж ногами ходила по цьому самому Таксіму – головній площі Стамбулу. І ось тут я згадала власника того китайського кафе, сам то він був з Туреччини. Ось тут все й стало на свої місця. А Таксім на найближчі декілька місяців став моїм улюбленим місцем на вихідні.

Кожен ранок неділі починався з того, що ми з сусідками обирали куди поїхати цього разу. Картка для проїзду була одна на всіх, тому вибір майже завжди зводився до Єгипетського ринку та Таксіму, до якого звідти можна дійти пішки. В цей день можна було сміливо пропускати сніданок. Величезна за площею торгівельна зона, в якій можна було знайти все: від побутових приладів до рахат лукуму – традиційних солодощів Туреччини, які привітні продавці давали куштувати. Головне – зробити вигляд, що ти зацікавлений покупець і купа солодощів на халяву твоя. Це неймовірної краси місце, такий собі міні-палац в чисто турецькому, як мені здається, стилі. І, звичайно ж, купа продавців, які супроводжують тебе протягом не одного десятка метрів зі словами «Дєвушка, рускій? Захаді купіть». Але «захадіть купіть» ми дозволяли собі не часто, адже це типове місце для туристів і жителі Стамбулу цим користувались, підіймаючи ціни. Проте, пройшовши з кілька сотень метрів, ми потрапляли на звичайний стамбульський ринок, де і якість не гірша, і ціни дешевші.

Наш звичний маршрут далі продовжувався через величезний міст, на який кожен день, як на роботу, приходила купа рибаків і прямо там, на місці, згодом продавала свій улов. Говорити про неймовірний вид, що відкривався звідти навіть зайве. В принципі, як і зайвим було йти, роззявивши рота, витріщаючись по сторонам, адже ті люди, яких я неодноразово збивала на тому мості, точно не були цим задоволені. Проте мені було все-одно, я лиш хотіла зберегти в своїй пам’яті ці краєвиди.

Перейшовши цей міст, на нас чекав дво-годинний, а то й більше, підйом по вузькій вуличці, що більше нагадувала Європу й вела до головної площі. Безліч магазинчиків, в яких можна придбати сувенірів на будь-який смак, а якщо завернути кудись вбік, то можна знайти затишне кафе, куди туристи зазвичай не доходять, а місцеві переводять подих та насолоджуються турецькою кавою.

Вперше потрапивши до Таксіму, я була трохи розчарована. Головна площа мені ввижалась чимось неймовірним, але на ділі – це пустинна місцевість з купою людей на ній та якимось монументом, що більше нагадував простий стовп. Тому там ми зазвичай не затримувались надовго, а відразу намагались знайти автобусну зупинку, щоб нарешті після довгої прогулянки потрапити додому. І ось тут ми витратили куди більше часу, аніж хотілось б. Вздовж і впоперек обійшовши всю площу, ми так і не змогли знайти нічого схожого на скупчення людей, що чекало б свого маршруту. Після довгих пошуків ми нарешті віднайшли східці в якесь підземне царство, що вразило мене більше, ніж сама площа. Виявляється, що зупинка знаходиться просто під Таксімом. Вся та величезна територія, що займає площа зверху, тримається на стовпах знизу, де просто неймовірний потік машин, автобусів та людей.

 

Без картки до автобусу не сідай

Приїжджаючи до Стамбулу, краще одразу прикупити собі картку для проїзду. Нам декілька разів вдалось проскочити до автобусу без неї, але платити довелось більше, аніж зазвичай. Як би ми не намагались дізнатись у водія вартість квитка, але він вперто продовжував робити вигляд, що абсолютно не розуміє нас, лише вказував на те, що потрібно заплатити. Ну ми й заплатили, а решту ж то ніхто так і не повернув.

Щодо метро, то за весь час мого перебування в Стамбулі мені так і не підвернулась можливість проїхатись там. Та це й на щастя. Адже станцій замало, як для такого великого міста. І якщо тобі, як прийнято вважати пощастило жити біля метро, то тут тобі все-одно доведеться сідати й до автобусу після, адже часто трапляється так, що потяг просто не доїжджає до місця призначення.

Ще одним цікавим способом пересування по місту є кораблі, яхти. Але це більше можна назвати розвагою для туристів. Тим більше є спеціальні тури – поїздки по Босфору години на півтори-дві. Хотілось написати «якщо ви нікуди не поспішаєте, то сміливо обирайте цей спосіб», але потім згадала, що цілком можливо так ви дістанетесь до потрібного місця куди швидше, адже затори на дорогах ніхто не відміняв.

Це, до речі, є справжньою проблемою. Дуже багато вуличок в Стамбулі є занадто вузькими, а також з одностороннім рухом. Тож до місця, до якого можна було б дібратись за лічені хвилини, ви приїдете тільки через годину, а то й більше. Як на мене, дуже не зручно.

 

Шоколадні батончики за одну ліру або як «get fat» в рекордні строки

Подекуди ціни на продукти справді шокували. А особливо, якщо не переводити турецьку ліру в гривні. Все здається надто дешевим у цьому випадку. Проте як тільки починаєш рахувати на наші гроші, відпадає бажання щось купувати. Тим не менш, шоколадний батончик за 7 грн в Україні знайти важко, там же ми могли дозволити купувати їх собі за таку ціну, лише по одній лірі. Як це звучить: шоколад лише за одну ліру! А якщо ти просто під боком маєш магазин з турецькою пахлавою, важко втриматись і ти ладен віддати за неї аж 15 лір, тому що це справжня насолода. Як так сталось, що солодощі коштують дешевше, за звичайні продукти харчування?

 

Маст хев для туриста

Абсолютно іншим світом мені здається площа мечетей та сади Султана. Блакитна мечеть – візитна картка, символ міста. Перша за розміром і одна з найкрасивіших мечетей Стамбулу. Її велич справді вражає. Справжнє задоволення провести сонячний день, сидячи просто на траві посеред двох мечетей, іншою з яких є Ая-Софія. Мені здається, що це повинен зробити кожен турист. Тому і я провела не один день на цій площі. Пальми, фонтани, величні мечеті, Цистерна Базиліку, неймовірні сади самого Султана – Топкапі – це все зосереджено в одному місці, але, щоб справді насолодитись цим, одного дня замало.

comments powered by HyperComments