Людмила Мусіяка: «Система соцзахисту Сумщини демонструє силу і загартованість»

Соціальні працівники… іноді на них покладають останню надію, чекають, як найрідніших людей, без перебільшення називають рятівниками. Під час війни їхня місія набула особливого значення.

Напередодні професійного свята ми зустрілись із директоркою Департаменту з питань соціальної політики Сумської обласної державної адміністрації Людмилою Мусіякою.

 «Наші співробітники постійно у строю, вони приймають на себе біль і негаразди, справжні бійці тилу»

 Людмила Петрівна говорить, що до повномасштабного вторгнення професія соціального працівника не вважалась винятковою:

А з 2022 року відчули, що ми незамінні. За нами – населення, а це і родини, батьки, діти тих хлопців, що боронять Україну. Тому ми маємо бути на висоті і тримати свій фронт – соціальний.

Наші співробітники постійно у строю, вони приймають на себе біль і негаразди, справжні бійці тилу. Їхня праця значить набагато більше, ніж робочий час, а працювати іноді приходиться 24 на 7, віддаючи душевні сили і здоров’я, а іноді навіть життя… Хочу згадати Скоркіну Тетяну Олексіївну з Великописарівської громади та Чеботарьову Валентину Іванівну з Березівської сільської ради. Ці сумлінні, відповідальні, чуйні жінки, що були готові у будь-який час надати необхідну допомогу землякам, загинули від ворожих обстрілів при виконанні свого професійного обов’язку.

«Соціальними робітниками не стають, ними народжуються»

Тетяна Скоркіна у момент, коли з території росії почався обстріл, на велосипеді розвозила селом продукти харчування для своїх підопічних. Більшість з них були старенькі, самотні люди, до яких навідувалася тільки вона, була їх надійною помічницею. 7 березня 2022 року Тетяна Олексіївна не встигла сховатися від чергового обстрілу, ворожий снаряд вибухнув за кілька метрів від неї. Шансів вижити не було, вона загинула від осколкового поранення.

Валентина Чеботарьова у соціальній сфері пропрацювала понад 20 років. З перших днів війни, ризикуючи життям, не залишала без уваги своїх підопічних. Здобула повагу та любов людей, якими опікувалася, а вони завжди чекали її з нетерпінням.  «Соціальними робітниками не стають, ними народжуються», – говорили про Валентину Іванівну.

8 серпня 2022 року Валентина Чеботарьова, згідно робочого графіку, їхала вулицею на велосипеді від однієї підопічної до іншої, і під час руху  потрапила під обстріл ворожих снарядів, внаслідок чого загинула.

Ці жінки, наші колеги, мали добре серце, незламність духу і велике бажання допомогати людям, які опинились в складних життєвих обставинах, – говорить Людмила Мусіяка. – За поданням Департаменту, Президент України Володимир Зеленський нагородив їх орденом «За заслуги» ІІІ ступеня, на жаль, посмертно. Пам’ять про них і їхній подвиг назавжди у наших серцях.

Людяність і професіоналізм

У кожній громаді, кожному старостаті є підрозділ соцзахисту. Масштабний колектив, більше ніж 4000 працюючих. Плинність кадрів низька, і це говорить про те, що випадкові люди сюди не потрапляють.

Хочу подякувати всім і кожному за копітку і відповідальну роботу кожного дня. Людяність і професіоналізм – наші головні принципи і пріоритети, – констатує Людмила Мусіяка.

Виїзди до районів і громад, проведення особистих прийомів – невід’ємна частина роботи директорки Департаменту з питань соціальної політики. Питаємо, що найбільше вражає?

Люди не приходять зі злом чи зневірою – це головне, – розповіла Людмила Петрівна. – Вони приходять поговорити, спитати, порадитись і… поділитися радістю. Так так, радістю і успіхами. Нещодавно одна жінка розповіла про свої досягнення і реалізований проєкт. І нам гарний настрій забезпечила такими новинами. А ще під час прийому на Лебединщині прийшли двоє чоловіків, що об’єднують чорнобильців. Один з них місцевий, а другий з Краснопілля, ВПО. Побратими прихистили, надали приміщення. І разом вони продовжують опікуватися і допомагати чорнобильцям. Така підтримка дуже важлива.

За 10 місяців 2025 року до вас надійшло близько 15 тисяч звернень і дзвінків різного характеру.

Насправді їх більше. Але що значать ці звернення? Це не просто цифри, це – долі людські, щемні і неймовірні життєві історії, в яких є і горе, і сльози, і дружба, і щирість…

Можна цілу книгу написати про це! Бачимо що постійно звітуєте про свою роботу, даєте роз’яснення, зокрема і повідомляєте про житло для тих, хто евакуювався чи планує це зробити. Сторінка Департаменту досить інформативна і цікава.

Так, ми намагаємось максимально надавати корисну інформацію на фб сторінці. До речі, зараз ми знайомимо підписників із представниками нашого великого колективу до Дня працівника соціальної сфери. Інформкампанія проходить з 22 по 30 жовтня з метою популяризації важливості роботи соцпрацівників, їх нелегкої праці та складнощів, з якими вони стикаються в умовах воєнного стану при наданні соціальних послуг мешканцям громад. Вдячні вашому виданню The Sumy Post, що долучаєтесь до цього заходу і теж розповідаєте про життєві та професійні історії соцпрацівників області.

Цими днями до уваги читачів – розповіді про людей чия фаховість та відданість справі несуть добро, підтримку, впевненість у завтрашньому дні для мешканців громад Сумщини.

«Наша область – це місце, звідки люди не хочуть їхати»

 Людмило Петрівно, яка участь Департаменту у питаннях евакуації?

Так, евакуація теж у сфері нашої діяльності. Були періоди, що займалися нею тижнями і цілодобово. Хочу подякувати Роменщині, яка прийняла чимало людей з прикордоння. Була злагоджена робота усіх: влади, соціальних працівників, волонтерів, громадських організацій. Я особисто їздила, дивилась будинки, що пропонували, – дах цілий, світло є, так, потрібні руки, але можна жити, і люди в нас хазяйновиті.

Знаєте, що вражає? Люди не хочуть виїжджати за межі області, далеко від своїх, часто зруйнованих, домівок. В нас зареєстровано 100 тисяч ВПО, з них 75 тисяч – мешканці Сумщини. Не можу однозначно сказати, добре це чи ні, але я пишаюся нашими людьми, які прагнуть при першій же можливості повернутись додому. Це не тільки любов до рідної землі, це незламність наша і сила, патріотизм і віра в ЗСУ.

…А город посадити і врожай зібрати – це взагалі святе. Їхали і їдуть до рідного дому, ризикуючи життям.

Нещодавно були оприлюднені дослідження, яке говорить, що за кордоном від загальної кількості біженців тільки 2% тих, хто поїхав з Сумщини. І 2% з Житомирщини. А з Львівщини 3%… Наша область – це місце, звідки люди не хочуть їхати.

«У такі моменти мене переповнює гордість»

Яка ситуація по інтернатним установам Сумщини?

Інтернати – це наша і моя особиста біль. Чотири з них були зруйновані, Свеський постраждав двічі. Але пацієнти були оперативно релоковані. Пам’ятаю, як ми згуртувалися. Тоді мій телефон не замовкав. Дзвонили всі: влада, освітяни, волонтери, Укрзалізниця, ДСНС, ГОшки, колеги з інших областей. Яка потрібна допомога, питали, – транспорт, приміщення, харчі, засоби гігієни…Ми не самі, розумієте?! Коли стільки помічників, то все обов’язково виходить.

І кожен професіонал своєї справи. Наведу один приклад. Коли евакуювали лежачих хворих до Києва, Укрзалізниця змінила графік і подала потяг не на третю колію, як завжди, а на першу. Причепили додатковий вагон. А ДСНС організувала під’їзд автобусів впритул до вагону: двері в двері. Супровід, кожному хворому – вода, їжа, памперси, все було виконано чітко. Кожен спрацював максимально на своїй ділянці відповідальності – щоб було комфортно і ефективно. У такі моменти мене переповнює гордість. Ми незламні і дружні, а біда нас тільки гуртує і об’єднує. Четвертий рік триває військовий стан, і система соцзахисту Сумщини демонструє свою силу і загартованість.

«Бути психологом – це необхідність»

Усе професійне життя Людмили Мусіяки пов’язане із соціальною сферою. Вона закінчила Сумський державний педінститут, отримавши спеціальність вчителя фізики і інформатики. То були 90-ті минулого століття і вчителям затримували зарплати на 6-9 місяців. Тому Людмила Петрівна, пройшовши конкурс, пішла працювати до відділу субсидій, де кошти виплачувались вчасно.

Зараз вона впевнена, що професія стала її долею. Говорить: «Приросла!». Працює у соцзахисті 28 років. Людмила Мусіяка зазначає, що їй завжди везло із колективом, з великою теплотою згадує своїх керівниць Юрченко Валентину Андріївну, Багмет Олену Размиківну, в яких багато чому навчилася. Головне, їздити, бачити ситуацію на власні очі, знати людей, їхні настрої, особисто спілкуватися, вивчати проблеми. Що й робить Людмила Петрівна по цей день, незважаючи на війну і небезпеку.

А ще вона – студентка, у грудні цього року готується до захисту магістерської з психології, хоча по суті психологом пані Людмила вже є давно.

Бути психологом, особливо зараз, це необхідність, – констатує вона. – Треба розуміти з перших секунд спілкування, кого треба вислухати, а кого пожаліти. Комусь нагадати норми законодавства, а комусь покроково пояснити, як треба діяти. І щоб люди від нас йшли задоволеними.

А хто у вас психолог, як ви відновлюєтеся? – питаємо

Мене відновлює земля, дача, 7 соток з будиночком, який побудував власними руками мій батько. Я багато всього саджаю і у мене завжди гарний врожай. Потім майже все, що виростила, роздаю.

Чули і про ваші кулінарні таланти.

Люблю готувати і це теж моя терапія. Особливо виходять у мене паски. Я заздалегідь роблю закупи і беру на роботі день відпустки. Готую за чотирма різними рецептами і потім усіх, звичайно, пригощаю. Це в мене своєрідний обряд, який відновлює, дарує задоволення і гарний настрій.

«Все можливо, на неможливе потрібно більше часу»

 Людмила Мусіяка головними вчителями вважає батьків, опорою і підтримкою є чоловік Ігор і родина, а втіха і радість – це онучка Марійка, яка народилася під час війни.

Дуже на мене схожа, – з теплотою і гордістю говорить Людмила Петрівна і демонструє відео у телефоні.

Але робота займає більшу частину її життя. І всі думки – там, і під час вихідних теж:

Голова не відпочиває ніколи, постійно планую, аналізую ситуації…- говорить пані Людмила. – Колектив у Департаменті чудовий. І це теж моя родина – професійна. Разом ми і працюємо, і навчаємось, і розвантажуємось. Байдарки, екскурсії, ретрити – їздимо із родинами, беремо дітей. Стали традиційними і мистецькі заходи, тренінги, спілкування з психологами. Всі ми — люди із досвідом війни. Стрес та знервованість, обстріли і руйнування, постійні тривоги і небезпека, на жаль, стали фоном нашого життя. Маємо бути дуже уважними та бережними одне до одного.

Тож, нещодавно в рамках всеукраїнської акції «Дотики підтримки» у Департаменті з метою зняття психологічного напруження, підтримки кращого емоційного стану було проведено арттератевтичний захід – малювання гарбузу, як символу осені. Подібні заходи, для підтримки ментального здоров’я, – це вже невід’ємна частина нашого життя.

Один з ваших принципів звучить так: все можливо, на неможливе потрібно більше часу.

Я очолюю неймовірний колектив, якому по плечу завдання будь-якої складності, і життя це доводить кожного дня. Бійці, хоч і без зброї. Віримо у перемогу і наближаємо її. І перемога обов’язково буде! Бажаю усім здоров’я, витримки, гідної оплати праці. Чесно і відповідально служити людям і державі Україна.

Олена Геренко

 

 

The Sumy Post в Telegram та Facebook. Цікаві й оперативні новини, фото, відео. Підписуйтесь на наші сторінки!