Свідоме партнерство — з усіма його викликами, прозою і радістю

Нещодавно, разом із колегами з усієї  України, мала можливість пройти серію тренінгів в рамках проєкту “Незламні голоси в часи війни”. Навчання сприяло поглибленню знань, обміну думками із вельми чутливих комунікацій, також ми отримали корисні рекомендації, як працювати із темами прав людини, зокрема ЛГБТІК+.

Проєкт «Незламні голоси в часи війни»  втілюють організації Deutsche Gesellschaft (Берлін), Гендер Зед (Запоріжжя) та Прес-клуб реформ (Кропивницький) за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини та фундації #WeAreAllUkrainians у рамках Програми Східного Партнерства #civilsocietycooperation.

По закінченню тренінгів звернулася до свого давнього знайомого Андрія, який докорінно змінив своє життя, розповісти свою історію, і він… погодився! Звісно, ми змінили імена і деякі обставини, бо чоловіки, про яких піде мова, не готові до публічності в особистих питаннях. Як вони самі зазначають: нашому суспільству значно бракує лояльності і більшість людей не готові адекватно сприймати вибір одностатевих пар.

Андрію 40 років і на момент повномасштабного вторгнення рф він був щасливо одружений 15 років. Батько двох чудових дітей. Навесні 2022 року його родина, тікаючи від війни, виїхала до Німеччини. Коли за кілька місяців постало питання про повернення, дружина заявила, що знайшла іншого, а дітям тут цікаво, комфортно і безпечно.

– Це стало для мене страшним ударом, – згадує Андрій. – Самотність душила і я рятувався роботою. А потім замислився, чого я насправді хочу…

«Живіть для себе, сину, і будьте щасливі!»

Андрій і Максим живуть разом вже три роки, виховують кота й щоранку варять каву на двох. Андрій – лікар, Максим, якому 25 років, – студент медичного інституту. Вони – родина, зі своїми звичками, радощами й дрібними сварками через епізодичний безлад. 

 Ці двоє чоловіків щиро і зворушливо ставляться одне про одного. Ділять побут, турботи і мрії.

 Їхній день починається з двох будильників — один на 6:30, другий на 7:00, бо дехто любить «доспати». Але каву завжди вмикає той, хто встав першим, незалежно від графіка. Це їхнє неписане правило. 

 Вони разом обирають шпалери, готують вечерю, возять кота до ветеринара, а в неділю дивляться футбол, де вболівають за різні команди. Це спільне життя — таке ж буденне й тепле, як у мільйонів інших пар, окрім однієї деталі: їм довелося виборювати право на цю буденність.

Коли Андрій розповів батькам про своє нове життя, тато припинив із ним спілкування, а мама, яка довгий час потерпала від принижень у родині, сказала:

Живіть для себе, сину, і будьте щасливі!

Максим, який народився у селі, усе свідоме життя перебував у страху: боявся і соромився своїх бажань і вподобань. Страждав від того, що не може бути собою. Його батьки нічого не знають і… ніколи не довідаються про те, як йому зараз добре і спокійно, не дивлячись на війну, руйнування, постійні тривоги і вибухи.

 Ці двоє обрали свідоме партнерство — з усіма його викликами, прозою і радістю. 

 Вони не герої й не жертви, вони – двоє, які обрали бути поруч

…Квартира на 9-му поверсі. На кухні пахне кавою та цибулею, що смажиться. Андрій гортає стрічку новин, Максим нарізає хліб. Вони не думають про те, що вони – “гей-пара”. Вони переймаються, що в них закінчується гречка. Про своє спільне життя розповідають так само буденно, як і живуть – без пафосу, але з гумором: 

 Якось ми знімали квартиру, і господиня спитала: “А дівчата коли приїдуть?” Ми відповіли: “Ніколи. Ми вдвох житимемо”. Вона замовкла на хвилину, а потім сказала: “Головне, щоб не шуміли”. І це, до речі, найкраща реакція за всі роки.

Смакуємо супом і тефтелями, які приготував Максим, і малосольними огірками за рецептом Андрія. Після вечері, чоловіки планують дивитися фільм, по плану – релакс. 

Вечеря з’їдена. Андрій миє посуд, Максим витирає. На запитання: «Що для вас найскладніше у спільному житті?”, сміються: “Пояснити родичам, чому ми досі не одружені, хоча разом вже більше трьох років”. 

Вони не герої й не жертви. Вони просто двоє, які обрали бути поруч — і щодня переобирають це рішення наново. 

На прощання говорять:

Ти ще заходь, – кажуть вони майже хором. – У нас тепер набагато більше рецептів, ніж людей. 

І це, мабуть, найточніша метафора їхнього спільного життя — не про боротьбу, а про подвоєння смаку. 

 Аналітика: рівність, яка потребує переговорів 

 – Факт 1: у гомосексуальних чоловічих парах (за даними західних досліджень) розподіл домашніх обов’язків на 15-20% рівномірніший, ніж у гетеросексуальних, через відсутність шаблону «годувальник-господиня». 

– Факт 2: однак це породжує інший виклик — надмірну конкуренцію. Обох виховували, як «чоловіків», тому просити про допомогу чи визнавати втому буває складніше. 

– Спостереження: у одностатевих парах, де обоє заробляють, частіше практикують повний спільний бюджет, ніж роздільний. Але каменем спотикання стають великі покупки — наприклад, техніка чи відпочинок. 

Коментар експерта: «Такі пари частіше звертаються до психолога не через зради, а через неможливість поділити відповідальність. Вони не мають зразка “як правильно”, тому створюють власний — і це ресурс, а не проблема». 

Важливо й те, що конфлікти в них такі самі, як у всіх — через дрібниці, а не через «неприйняття світу». 

 Юридичний тупик: в Україні одностатеві шлюби не визнаються. Тому спільне життя — це постійний пошук юридичних обхідних шляхів: заповіти, довіреності на медичні рішення, спільна власність через ТОВ тощо. 

Одностатеві пари мають побут на 100%, а прав — менш як на 10% порівняно з різностатевими сусідами. 

Ресурс “різних фаз життя” 

 Позитивний бік: Андрій забезпечує Максиму стабільність, професійні поради та “тил”, поки той вчиться. Максим дає Андрієві енергію, нові погляди на медицину (сучасні протоколи, які старші лікарі ігнорують) і нагадує, чому той колись обрав цю професію. 

 Стосунки з віковою різницею — це не “батько-син” і не “студент-спонсор”. Це обмін: досвід на новизну, втому на драйв, “я знаю” на “а раптом”. Якщо обидва визнають, що вони рівні в людському вимірі, і лише різні в професійному — цей тандем стає міцнішим за будь-які шлюби однолітків. 

 Я ставлю за їх спільною думкою “найдурніше запитання”, яке вони чули про свої стосунки: а хто у вас головний?

Кіт, – відповідають сміючись. – Бо він їсть першим, спить у центрі ліжка й вирішує, коли нас будити. 

А якщо серйозно, – додає Андрій, – то ми тиждень не могли домовитися, який рушник для кого. Потім просто пішли до магазину і кожен обрав собі той, що сподобався. Отак ми “розв’язуємо гендерні питання” в Сумах. 

 Олена Геренко

 

The Sumy Post в Telegram та Facebook. Цікаві й оперативні новини, фото, відео. Підписуйтесь на наші сторінки!