СумБуд
метизная компания

Слобожанські традиції: як святкували Різдво наші пращури

 Поділитися

Поділитися в

Ще з прадавніх часів Різдвяні свята вважають зародженням нової долі. Наші пращури вірили: від того як зустрінеш Різдво, залежить яким буде життя увесь рік. Аби дізнатися про різдвяні традиції на Слобажанщині, журналісти “The Sumy Post” поспілкувалися з Сергієм П’ятаченко, Кандидатом філологічних наук, фольклористом, краєзнавцем. 

Як зазначає Сергій П’ятаченко, Сумщина складається не лише зі Слобідської частини, північ області належить до Чернігово-Сіверщини, а Роменщина є частиною Полтавсько-Наддніпрянського етнографічного регіону. На цих теренах Сумщини обрядову зимову традицію досліджували в ХІХ та на початку ХХ століття М.Максимович, П.Куліш, І.Абрамов, П.Литвинова-Бартош, М.Маркевич та інші.

Традиційний Святвечір

Вечеряти у цей день наші пращури сідали лише тоді, як на небі запалає перша зірка.

“У повісті Григорія Квітки-Основ’яненка згадується така характерна деталь, що сім’я сотника не сідала вечеряти, аж доки не дочекалася вечірньої зірки, «бо на свят-вечір до вечері можна приступати тільки з зірочками». На столі під чистою скатертиною було простелено трохи сіна на знак народження Христа в яслах, де лежало сіно. До панського двору приходили з привітаннями духовенство, дяки, бурсаки, а в селі молодь ходила з колядками”, – говорить краєзнавець.

У Святвечір заможні жителі Слобожанщини частували бідних кутею та узваром. Вважалося, що навіть у найбільшій бідності ці дві страви необхідні.

“Найдавніший опис елементів слобідського різдвяного ритуалу знаходимо в повісті Григорія Квітки-Основ’яненка «Панна сотниківна» (1840), побудованій у вигляді сімейної хроніки козацького сотника, сім’я якого по-старосвітськи зустрічала Різдво 1732 року. Саме на цей опис покликається великий знавець слобожанських звичаїв Микола Сумцов у своїй книзі «Слобожане», що вийшла в Харкові в 1918 році. У цьому творі дружина пана сотника слобідського полку готує святкову вечерю, а дочці доручає рознести кутю й узвар бідним, бо навіть «у найбільшій бідності ці дві страви необхідні, інакше свято зустрінеться з гіркотою, бо ні з чого виконати обряду чи  – за розумінням простого народу – «закону». Тому заможніші вважають священним обов’язком наділити бідних усім необхідним для узвару й куті. Ці два горщики ставляють у почесному кутку – на покуті – і протягом усіх святок подають на стіл: з них хоч трохи з’їдають наприкінці обіду. У «голодний Святвечір», напередодні Водохреща, доїдають кутю й допивають узвар із певним пошануванням, наче святиню, та просять у Бога, дочекатися й на наступний рік”, – зазначає Сергій П’ятаченко.

Малюнок з книги М.Сумцова “Слобожане”, Харків ,1916

Головну страву вечора сьогодні готують з різної крупи, аутентична ж кутя варилася з ячменю.

“Кутя – це давня ритуальна їжа, разом з узваром вона ставиться на покуті, звідки й походить її назва.  З огляду на ритуальну значущість цієї страви дні, коли вона готується протягом святок, називаються Багата кутя, Щедра кутя й Голодна кутя”, – зазначає Сергій П’ятаченко.

За словами фольклориста, традиційну страву використовували для гадань – кидали з ложки кутю на стелю, скільки зерен прилипне, стільки й добра прибуде в господарстві.

Також кутю в мисці залишали після святкової вечері на столі для душ покійних родичів, які в цю ніч могли навідуватися до колишніх осель, а за ложками – перекинутими чи ні – вгадували, чи прийняли ці душі почастунок, чи не сердяться й чи будуть допомагати.

На Різдво кутю носили хрещеним батькам, родичам разом із вечерею. Господар у різдвяний Свят-вечір виносив кутю надвір і кликав Мороза:

«Морозе, морозе, ходи до нас куті їсти, а коли не ідеш, то не йди й на жито, пшеницю і всяку пашницю». Після Водохрещі годилося «розстріляти» Мороз та «прогнати» кутю: Тікай кутя з покутя, а узвар — іди на базар!»

Колядки та різдвяні символи

Ще один атрибут Різдва – Дідух. Це символічне хлібне деревце, сплетене із пшеничного або житнього колосся. Зі стеблин останнього обжинкового снопа, який зберігали після жнив, перед Різдвом брали по кілька пучків стеблин із колоссям, які обв’язували кольоровими стрічками або іншими стеблинами, формуючи своєрідний сніп або деревце. Знизу робили ніжки, щоби він міг стояти. Зверху іноді прикрашали засушеними польовими або паперовими квітами.  Саме слово Дідух вказує на його давнє коріння й пов’язаність із культом предків – дідів (інша назва дід, дідок). Водночас – це символ урожаю, добробуту, багатства, адже саме в останньому снопі мав перезимувати дух поля, польовик, і зерном із цього снопа треба розпочати сівбу навесні, щоби цей дух повернувся на місце.

Колядники з села Бацмани Роменського повіту ,1914 рік. Фото П.О.Гнідича.

Як нам повідомив Сергій П’ятаченко, слобідські колядки збирали та публікували харківські науковці Амвросій Метлинський, Вадим Пассек та Олександр Потебня, який записав низку колядок та написав про них наукове дослідження. Яків Щоголів з Охтирщини створив кілька віршів за мотивами місцевих колядок. Низку колядок записав у селі Нижня Сироватка під Сумами письменник і фольклорист Борис Грінченко під час свого учителювання в місцевій школі. Це колядки, які адресувалися господареві з побажанням врожаю, сімейних гараздів і вдалої долі синові  та дочці, а також колядки господині, парубкові, дівчині з побажаннями щасливої долі відповідно до традиційних уявлень про родинні та соціальні обов’язки.

Традиційно колядувати ходили дівчата, несучи з собою символ різдвяної зірки. Міщани ж та школярі вітали господарів вертепом.

“Уродженець Глухівщини історик, етнограф, поет Микола Маркевич писав, що на Різдво увечері прийнято колядувати. Ватаги дівчат йдуть вулицями, несуть ліхтар із кольорового паперу у вигляді місяця або зірки, який крутиться на жердині. Дівчата підходять до хат та співають господареві, сину, господині, дочці. У цей же день, зазначає Микола Маркевич, освічені міщани, школярі, церковні півчі й дяки носять по хатах «знаменитий ляльковий театр – вертеп», виготовлений у вигляді переносного двоповерхового будиночка, у якому рухаються ляльки, а озвучують їх дячки, півчі та бурсаки різними голосами. Саме Маркевичу належить перший, детальний і розлогий опис цієї різдвяної драми, сюжет якої побудований на євангельській історії про народження Ісуса та царя Ірода. Цікаві колядки із селища Вороніж у цей же час записав Пантелеймон Куліш. Трохи пізніше там же Іван Абрамов записав цікаву різдвяну вертепну драму «Цар Максиміліан»”, – говорить краєзнавець.

Святки проводять. С. Бацмани Роменського повіту, 1914 р. Фото П.О.Гнідича

На початку ХХ століття в селі Бацмани на Роменщині Павло Гнідич записав низку колядок та сфотографував обряд «водіння кози» колядниками. Різдвяні ігри «Коза» й «Маланка» в кількох районах Сумщини записав фольклорист Валентин Дубравін, що засвідчило їхнє живе існування на той час.

“Різдвяна традиція мала на Слобожанщині активне поширення, складалася з багатьох епізодів, вміщувала як християнські образи та символи, так і зберігала давні архаїчні вірування та архетипи. На жаль, у ХХ столітті з приходом до влади більшовиків Різдво спочатку намагалися замінити «комсомольським різдвом», а потім і зовсім заборонили його, викресливши з календаря ця свято. Це негативно вплинуло на традицію народного святкування, багато колядок забулося, необхідні ритуали, обряди, ігри перестали виконуватися. Зараз, коли відроджується інтерес до старовини і йде пошук свого коріння, є можливість хоча б частково реконструювати за старими записами те, як відзначали Свят-вечір наші предки”, -зазначив Сергій П’ятаченко.

Если Вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.

The Sumy Post в Telegram та Viber. Цікаві й оперативні новини, фото, відео. Підписуйтесь на наші сторінки!

ОН клиник. Лечение гемороя
comments powered by HyperComments

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: