метизная компания

«В полоні я постійно молився. Ми всі молилися»

Суспільство | 09:37, 22.11.2014
 Поділитися

Поділитися в

Foto

Йому 22. Він бачив і котел під Іловайськом, і камери для українських полонених. А ще він бачив перелякані очі ополченців і російських солдатів. Сам же «завжди мав холодний розум». На запитання противника «Хочешь перейти к нам?» офіцер відповів – ні!

Юру Смирнова назвали в честь діда – Героя Радянського Союзу. Вже покійний родич допоміг хлопцю вибратися з полону. Про янгола-охоронця і його мужнього онука – наше інтерв’ю з українським старшим лейтенантом, який пробув у руках сепаратистів 87 діб.

 

–  Юро, чому ти обрав шлях військового? Що тебе приваблює в цій справі?

–  Тому, що для чоловіка, для хлопця це достойна спеціальність. Я ще з дитинства хотів вступити до Сумського військового училища. Але його перенесли до Львова. І я вступив до Львова, в Академію сухопутних військ ім. Петра Сагайдачного.

А що приваблює? Все! На моїй спеціальності багато математики, тригонометрії, фізики. Це у мене виходить і тому подобається. Розвиває просторове й логічне мислення, вчишся швидко приймати рішення.

– І ти вже перевірив ці навички у справжній війні, так? Скільки пробув у зоні АТО?

45 днів воював. А потім потрапив до полону.

– Коли?

24 серпня цього року, коли нас оточив десантний полк без розпізнавальних знаків.

– Як це сталося?

-Ми сиділи на День Незалежності, кожен займався своєю справою. І тут на блок-пост із тильного боку (в районі Моспине) до нас почали наближатися військові. Я згадав, що перед цим літали «безпілотники» над нашими позиціями. 2 дні літали.

Ось уже ці військові наблизилися на 200 метрів до нашого блок-посту і почали його оточувати. Нас там було 20 осіб батальйону територіальної оборони та 6 осіб мого підрозділу, який їм не підпорядковується.

Представник від нашого блок-посту вийшов на переговори. Сказав: «Слава Україні!». У відповідь – «Слава! Слава! Все нормально. Ми свої. Виходьте на дорогу».

20 осіб із блок-посту вийшли на дорогу. Я своїм наказав залишатися на місцях, так як ми нікому не підпорядковуємося, і відходити по «зеленці». Там ми і залягли. Далі йти не можна було. Прострілювалася і тильна, і фронтова сторони. Нас оточили. І техніка, і піхота. Ми лежали і чекали. Були готові померти.

– … А далі?

Прийшло мовчання. Почув, що із машини по радіостанції мене викликають. Щоб ми виходили на дорогу. Ми все ще чекали. Підійшли два військовослужбовця без розпізнавальних знаків упритул, у них був заручник. Один із них почав біля мене стріляти, біля моїх хлопців. Казав, щоб ми вставали, складали зброю. Я побачив, що він дуже хвилюється, не знає, де, що і як. Я почав на нього кричати, мовляв, сам здавайся або давай на переговори йти. Тоді вже знав – немає в нас виходу. Встав. Він кричить «Лягай!», я кажу «Сам лягай!». Відповідав на агресію агресією, щоб не показати нашу слабкість. Потім вони почали стріляти. Просто біля нас. Техніка оточила. Нас взяли в полон…

– Де вас тримали?

– Десь два з половиною дні були в машині. В кінцевому результаті нас було чоловік 40 в КАМАЗі.

Хто вас «узяв»? Вони представлялися?

Моя думка, що це регулярні російські війська. Хочу обґрунтувати. Коли вони розгорталися, було видно, що це кадрова військова частина. Форма одягу така ж, як у Російській федерації. Розмовляють російською. Питаєш у солдатів, звідки вони – називають регіони РФ, здалеку навіть. Я впізнав по техніці та кількості особового складу, що нас узяв десантний полк.

Вони в тебе щось питали?

Просили вказати на карті, куди веде шнур, ну… польовий кабель. Сказати, що нікуди не веде, я не міг. Ясно, що він не з неба упав. Промовчати? Це б зашкодило всім нам. Варіант був тільки один – збрехати. Я вказав пальцем місце за 3 км від наших позиції та населених пунктів. Вони розгорнули гаубиці Д-30 та відкрили вогонь. Пустили снарядів 10-12.

– Що казали ті, хто взяв вас у полон?

Коли розмовляв із тими, що з регулярної російської армії (як я думаю), то вони питали: «А ти воюєш проти української армії?». Кажу, та ні, я і є українська армія. А як ви сюди потрапили? «Нас на навчання забрали» – говорять. Деякі навіть не знали, що вони в Україні.

– Серед них є ті, хто не хоче воювати?

– Серед сепаратистів я таких не бачив. А серед тих, кого я вважаю росіянами, були такі. Вони боялися. Коли нас вивозили попрацювати, я намагався психологічно впливати на них. Казав, що помру на своїй землі, та й уже мав померти. А ви? Я не розумію, за що ви помрете. А ви всі тут помрете. Ось зараз прилетить артилерія. І накриє все.

– Що вони відповідали?

– Я бачив їх перелякані очі (усміхається). Вони мовчали.

– Куди вони вас відвезли?

– Спочатку біля Моспине були. Потім спостерігали населений пункт Новий світ і Старобешево. Там ми простояли зранку до вечора. І далі нас передали в Сніжне. Закрили в приміщенні міліції. Протримали в СІЗО, а потім офіцерів і артилеристів перевезли в Донецьк. В приміщення архіву СБУ. Там було то 60, то 150 чоловік. Кількість постійно мінялася.

– Приміщення велике?

– В довжину метрів 20-25.

– Скільки ти пробув у полоні?

– 87 днів…

– В яких умовах ви жили?

– Спали на картонках спочатку. Потім прийшла гуманітарна, хтось коробочки приносив, якісь речі, укривалися чим прийдеться. Потім з’явилися матраци. Хто як міг, той так і спав.

– Я їли що?

– Їли двічі на день. Давали кашу і… Зазвичай, кашу. Її було мало. Ще – по шматочку хліба. І так протягом 2-х з половиною місяців. Останні два тижні було трохи краще – давали по півбуханки й макарони. Ну ви уявляєте, що це… У великій каструлі на 100 чоловік варили макарони. Без нічого. Вони злипалися. Та коли голодний, воно все смачне! А потім, може, їм хтось сказав, стали трохи додавати «тушонки». Воно хоч якийсь смак мало.

Як до вас ставилися, Юр?

Перший тиждень погане було ставлення. Потім уже нікого не били, не чіпали.

А як це, погане?

Виводили в туалет. Перший тиждень могли побити. Потім їм заборонили. Не чіпали руками, а морально давили. Казали: «Зачем вы сюда пришли? Ты что, Донбасс на колени хочешь поставить?». Говорять, це моя земля, а ти сюди прийшов зі зброєю.

Ти щось відповідав?

Я мовчав. Немає сенсу суперечити. Навіть при рівних правах, на політичні та релігійні теми немає сенсу сперечатися. Кажуть, у суперечці народжується істина. Це не той випадок.

– Ти мав змогу передати батькам, що з тобою?

– 12 вересня нам дали можливість по черзі подзвонити додому. На хвилину. Щоб сказати – ми живі-здорові.

Як тебе випустили? Адже офіцерів рідко обмінюють?

Обмінюють переважно рядовий та сержантський склад. Офіцерів дуже рідко.

Мене викликав слідчий. Спитав: «Це правда, що в тебе дідусь Герой Радянського Союзу?». Говорю, так, правда. Ким був? Танкістом. А ти хто? Артрозвідник. Каже, завтра тебе випустять… Я не повірив.

–  А що це за слідчі?

–  Сепаратисти. В них свої слідчі. «Ополченці», як вони себе називають.

–  Тобі пропонували перейти на їхній бік?

–  За два тижні до того, як відпустили, мене повезли до «міністра оборони ДНР» Конова. У себе в кабінеті він розповідав мені, що за ними правда, сила, люди з ними, це професійні військові й вони підуть далі. Мовляв, вирішуй, на чиїй стороні воювати, бо другого шансу ніхто не буде давати. «Ну так что?».

–  А ти? Що ти?

–  Я сказав «Ні». І все.

–  Як вони дізналися про твого діда?

–  Наскільки мені відомо, генерал Рубан дізнався про нього від мого батька. І передав їм. Вони відповіли, що шанують героїв Великої Вітчизняної Війни. І що тільки завдяки діду вони мене відпустять.

–  Ти його пам’ятаєш? Розкажи про свого діда.

–  Звичайно! Я його постійно згадую. Коли молишся, думаєш про тих, кого з нами нема, за рідних і близьких. В полоні я постійно молився. Ми всі молилися. Бо розуміли, що дивом залишилися живі. Адже майже всі були в Іловайському котлі. І, звичайно ж, згадував діда. Щоб йому там було добре. Я думаю, воїни, які захищали свою землю, вони всі в Царстві Божому.

Мені було 11 чи 12 років, коли дідусь помер. Його звали Юрій. Юрій Смирнов. Мене назвали в його честь. Дід був веселий, бадьорий, винахідливий.

–  Він тобі розповідав про війну?

–  Небагато, але розповідав. Казав, що був у полоні. В концтаборі. Я не міг подумати, що теж буду воювати, що буде війна.

–  Коли ти потрапив у зону АТО, було страшно?

–  Можливо, завдяки Божій допомозі та припливу адреналіну завжди мав холодний розум. Емоцій ніяких не було. Я звик як військовий сприймати все по факту. Відчував відповідальність. І не тільки за себе.

–  Що далі? Знову поїдеш туди?

–  Далі? Поки погуляю (сміється), поїду до Львова. Місяць відпустки пройде, і поїду служити знову в частину. В Запоріжжя. А там – чим скажуть, тим і буду займатися. Я ж військовий.

–  Уявимо, що скінчилася війна. Що робитимеш? Є мрія?

–  Я як звичайна людина хочу просто бути щасливим. Закохатися, одружитися, мати дітей багато, присвятити своє життя їм, займатися спортом, по можливості, професійно. І служити!

 

P. S.: У Юри є ще два брата – молодший і старший.  26-річний Владислав теж військовий. А 9-річний Дмитро каже, що хоче бути схожим на своїх братів – мужніх і сильних. Із фото на них дивиться старший Юрій Смирнов, танкіст, який у далекому 43-му своїм подвигом урятував життя молодшому Юрі Смирнову.

На своїй сторінці у фейсбуці генерал Володимир Рубан написав: «Ю.І. Смирнов в період війни на Донбасі влітку-восени 2014р. проявив зразок особистої мужності і відваги. Офіцерський корпус клопоче про нагородження ст. л-та Ю. Смирнова державними, урядовими та відомчими нагородами України».

 

 

Світлана Паламарьова

Если Вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.

The Sumy Post в Telegram та Facebook. Цікаві й оперативні новини, фото, відео. Підписуйтесь на наші сторінки!

Суми – місто герой
comments powered by HyperComments

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: